Як це — бути медиком на фронті: відверті інтерв’ю з Ріною Резнік, Катериною Галушкою та Іриною Приходько

Ми зустрілися з дівчатами на зйомці буквально за кілька днів до того, як президент переніс святкування Дня медика з 18 червня на 27 липня. Але жодних сумнівів у тому, чи варто переносити публікацію інтерв`ю, у нас не було: розповіді цих медикинь не мають терміну придатності чи прив’язок до дат. Тим паче дівчата стали обличчям благодійної кампанії ювелірного бренду Minimal, який з нагоди свого п`ятого дня народження вирішив перераховувати частину коштів (50 грн з кожного замовлення), аби зібрати 500 000 грн на потреби добровольчої організації парамедиків «Госпітальєри» та 207-го батальйону Територіальної оборони. З 19 червня по 9 липня за донат від 1000 гривень ви гарантовано отримаєте патріотичні срібні сережки від Minimal, які стануть символічним нагадуванням про те, заради чого ми всі сьогодні боремося.

Разом із Ріною Резнік, Катериною Галушкою та Іриною Приходько ми не тільки приміряли прикраси-обереги, а й поговорили про те, як і коли вони стали медикинями в батальйоні «Госпітальєри», що їм дається на фронті найтяжче, як «перемикаються» на життя в тилу та що зроблять найпершим після перемоги. Якщо дозволите зробити спойлер, то я таки скажу: в кожній із цих дівчат стільки життєлюбства і сили, що вистачить на всіх, хто бодай на секунду втратив віру чи сили рухатися далі.

Ріна Резнік

Про життя до 24 лютого 2022 року

Я була шкільною вчителькою біології та класним керівником 10-Б класу. Цікавилася наукою і займалася нейрофізіологією — лікуванням травм головного мозку. Готувалася до наукової поїздки в Японію. 24 лютого я зустріла зі своїм сусідом та його дівчиною. Зранку мені потрібно було йти в лабораторію, пам’ятаю, як писала подрузі: «Ну скільки можна вже? Боже, у мене плани!» Тривожної валізи в мене не було, хоча жодних ілюзій щодо планів Росії я теж не мала. Річ у тому, що під час навчання в університеті я жила в Харкові та добре відчула там відгук Майдану, а вже потім і війну на Донбасі. Мені було ще зовсім небагато років — можливо, 15, — коли ми почали їздити на Донбас для евакуації громадянського населення. Тому першою реакцією 24 лютого було щось на кшталт «Що, знову?» — потім запалила цигарку і почала думати, куди себе приткнути. Через пару днів мені зателефонували друзі й запропонували піти до Голосіївської ТрО. Там я заявила, що вмію шити рани (я й справді проходила курси первинної допомоги в університеті). Перші півтора-два тижні була в Києві, потім, коли розпочалися бої за Ірпінь, увійшла до добробату «Карпатська Січ», після чого нашу ТрО перекинули на Горлівку.

Про нинішні обов’язки

Після того як моя бригада зайшла в Соледар, я на певний час залишилася в Києві, де наразі співпрацюю з Міністерством охорони здоров’я і виконую важливу адміністративну місію. Я вирішила приділити час і зусилля тому, аби на законодавчому рівні поліпшити стан військової медицини в нашій країні. Тому що в якийсь момент ми опиняємося в тій точці, коли є і ресурси, і медикаменти, але через недостатній рівень кваліфікації лікарів (чи інші об’єктивні причини) ми втрачаємо наших хлопців. Річ у тому, що робота з травмами цивільних і травмами військових дуже сильно відрізняється. Звісно, українським медикам бракує такого досвіду. З іншого боку, є питання логістики. Тому що травмованого в цивільних умовах ми можемо доставити до лікарні за пів години. На війні такого немає. Навіть від Соледару до Бахмута — 40 хвилин, до Краматорська — ще півтори години. Це все дорогоцінний час. Тому ми маємо навчитися особливого поводження з травмами. В Європі тактична медицина — привілейований формат, військові медики мають те, чого не мають цивільні.

Моя діяльність наразі зосереджена на питанні переливання крові на фронті, в забезпеченні належних умов для цього. Тому разом із міністерством, з Українським центром координації, з фондом «Солом’янські котики» активно популяризуємо цю тему. Я зі свого боку пишу нормативно-правові акти в міністерстві, Аліна Михайлова і Маша Назарова дають інтерв’ю і проводять навчання. Разом із «Солом’янськими котиками» ми зібрали на цю справу півтора мільйона гривень. Зараз будемо збирати на закупку холодильників, систем тестування крові. І наша мета — до наступної зими забезпечити належною кількістю крові щонайменше 30-40 підрозділів, щоб у них було все необхідне для цього і вони могли адекватно з цим працювати. Тому що є смерті неминучі, а є такі, які можна попередити. Військові травми — це у 70% крововтрати. Ми не можемо допустити, щоб наші хлопці просто стікали кров’ю.

Про найскладніші моменти на фронті

Для мене були найтяжчими моменти неробства. Коли якесь відносне затишшя на фронті, а ти сидиш у підвалі, дивишся в стінку і не можеш вийти, бо є загроза потрапити під обстріл. Остання моя ротація була під Бахмутом, коли там вже було досить гаряче: кінець лютого — початок березня. Ми перебували в самому центрі міста. І ти не можеш вийти подихати повітрям навіть на п’ять хвилин, бо ти заходив умовно в дев’ятиповерхівку, а за кілька годин це вже мінус два поверхи, потім ще мінус два. Я працювала з піхотою, а серед піхоти поранених майже не буває. Виїжджала на евакуацію раз на три дні, а так здебільшого сиділа в темному приміщенні, затхлому, бридкому. Здавалося, що часом від неробства починала втрачати здоровий глузд. Але з плюсів — передивилася всі фільми. (Усміхається.) Бувши на війні, завдяки Starlink я не знала, що таке блекаути.

Про історії, які вразили найбільше

Зазвичай я розповідаю смішні історії, тому що оцей ремарківський вайб мені не дуже до душі. Здебільшого розповідаю оптимістичні історії про наших військових, які вони класні та круті, розповідаю анекдоти, часом навіть вульгарні. Розповідаю про цивільних із Соледару та Бахмуту, тому що дуже часто чую хибні твердження, що там немає людей. А мені важливо донести до суспільства, що там люди є і вони в реальній небезпеці. Пам’ятаю, як вивозила поранених цивільних із Соледару, одного з яких не вдалося врятувати. Ми везли назад тіло, аби рідні мали змогу його поховати. І тільки після того його дружина вирішила виїхати. У мене промайнула думка: «Якби ж вона зробила це хоча б учора». Бо Соледару вже немає, він уже стертий. І я дивлюся на людей, які ще тримаються там за щось, і думаю: «Ну чому?» Особливо шкода дітей. Пам’ятаю, як забирала з поля тіло, буквально збирала по шматочках, і до мене підійшла дівчинка років 14, красива дуже, з русявим волоссям і блакитними, але скляними очима, і запитала в мене: «Є цигарка?» Буває, що шукаєш донорів, знаходиш якусь квартиру, а там жінка, наколота заспокійливим, і ти вмовляєш її виїхати.

Про життя в тилу і мотивацію

Зрідка до мене прокрадаються думки на кшталт «У мене украли молодість», але я себе зупиняю. Я згадую, як «всі ці вісім років» сама жила плюс-мінус таким життям, яким сьогодні живуть у Києві. Але я не шкодую, що проживаю цю війну саме так. Тому планую закінчити свої адміністративні питання та йти в найближчі тижні на мобілізацію.

Мені не потрібна мотивація. Колись якась чудова людина сказала, що вранці її мотивує іти на роботу будильник. От і я встаю та йду працювати. Відверто: мені комфортно в нинішньому стані. Мені щиро шкода людей, яким страшно і які страждають. Коли мене питають, як я борюся з сумом і страхом, я чесно відповідаю, що не борюся. Це мої важливі емоції, які я дозволяю собі відчувати в повному обсязі. Я щиро переконана, що нічого більш важливого, ніж ця війна, не може бути в нашому житті, це наймасштабніші події, тому цей час потрібно прожити, а не перечекати. Втомлюватися, відпочивати, сумувати будемо потім.

Про плани після перемоги

Я не вірю в закінчення війни в найближчій перспективі, хіба в закінчення активної фази. Але коли війна все ж закінчиться, комусь доведеться залишитися у війську. Я не знаю, чи буду це я, але в розрізі сьогодення це для мене справа честі. Імовірно, як і багато хто з нас, займатимуся відбудовою Донбасу, країни в цілому. А коли випаде нагода, поїду пожити трішечки в Африці. Дуже хочу відвідати Нігерію, Ємен, Катар, Ліван.

Катерина Галушка

Про життя до 24 лютого 2022 року

Чотири роки тому я працювала в міжнародній організації, мріяла стати миротворцем в ООН і наближати мир в усьому світі. Сьогодні мені соромно за ті мої прагнення, тому що реальність, яку ми проживаємо нині, показала, хто є хто. Мій шлях як бойового медика почався з питання до себе: «А що я зробила для своєї країни, для перемоги у цій війні?» Я почала шукати варіанти, як знайти себе, як реалізувати. І мені трапився допис у соцмережах про вишкіл від «Госпітальєрів», який починався за півтора тижня. Мені пощастило, і я встигла податися, тому що згодом стояли вже шалені черги. Я пройшла навчання і поїхала на першу свою ротацію. Зараз я працюю в ЗСУ комунікаційницею, займаюся інформаційним полем (фронтом назвати це в мене язик не повертається). А як бойовий медик їздила на ротації та підсилювала медичні підрозділи, які працювали на передовій. Хоча складно сказати, що до 24 лютого були якісь мегаважливі завдання, тому що, так чи інакше, це був невеликий передих перед повномасштабним вторгненням, перед цим тяжким етапом. Більшість звернень були цивільного характеру (то зуб болить, то горло), і буквально декілька разів доводилося надавати допомогу саме тим, хто постраждав на сході в результаті бойових дій.

Про діяльність у перші місяці повномасштабного вторгнення

Близько місяця я займалася своєю основною роботою, виконувала задачі, яких стало вдесятеро більше. Дуже важливо було відстежувати інформаційне поле, швидко аналізувати все, моніторити, випускати звіти. Світ не розумів, що відбувалося, Україна до кінця не розуміла, що відбувалося. Потім в середині березня я поїхала до Яни Зінкевич на базу «Госпітальєрів» і повідомила про свою готовність знову до них приєднатися. Для мене було важливо фізично бути присутньою на війні. Якою б важливою не була інформаційна робота (а вона і справді дуже важлива і здатна зберегти тисячі життів), мені однаково хотілося бути на фронті. Тим паче на той час я вже поховала свого хлопця Антона. Він ішов визволяти Маріуполь зі своїм підрозділом, але до Маріуполя вони так і не змогли пробратися. Він загинув у бою. Тому після цієї втрати я відчувала потребу у фізичній активності, мені хотілося робити щось руками, аби відриватися хоч трохи від жахливих думок. Перший час хотілося мстити, а потім хотілося всіма можливими способами наблизити логічний фінал цієї війни, нашу перемогу. Яна дала мені керівну посаду, чому я, чесно кажучи, не дуже раділа, бо я відповідальний виконавець, але не найзразковіший командир. Хоча насправді це мене дуже сильно витверезило. Тому що на той момент я не готова була нести відповідальність за себе, але нести відповідальність за інших людей — то вже інша історія, яка охолоджує голову і приводить думки в порядок. Від середини березня до середини квітня ми працювали в Київській області: Бучі, Гостомелі, Ірпені, дорогою проїжджали кілька разів Демидів. Потім ми поїхали на схід і працювали на Авдіївському напрямку. Це було літо, дуже складний етап, коли росіяни намагалися прорватися з усіх сторін. Звідти залишилося багато спогадів: і хороших, і надзвичайно поганих.

Про найскладніші моменти на фронті

Фізично можна звикнути абсолютно до всього. Робота медика не є фізично складною, особливо зараз, коли є прекрасне забезпечення машинами й ти можеш швидко пересуватися з однієї точки до іншої. Смерть ніколи не стає абсолютно нормальною, але до неї теж звикаєш. Напевно, це вже не викликає багато емоцій, але однаково, коли після особистої втрати ти везеш загиблу людину чи людину, яка на твоїх руках зараз може померти від тяжких поранень, у першу чергу думаєш про її родину. Морально, так чи інакше, це виснажує. А до всього іншого звикаєш. Це як робота будь-якого лікаря, того ж патологоанатома. Ми ж не питаємо, чи важко йому, він просто робить свою роботу.

Про різницю між роботою з військовими та цивільними

З цивільними ми працювали значно рідше, ніж з військовими. Зокрема, ми вивозили з Авдіївки і поранених, і загиблих, які з різних причин не змогли виїхати. Працювати з ними морально тяжче, ніж з військовими. Адже військові — це люди, які так чи інакше, свідомо стали на цей шлях: коли ти йдеш на війну, ти розумієш, що з тобою може статися. Цивільні — це та категорія суспільства, яка зазвичай не готова до війни.

Про історії, які вразили найбільше

Одну з таких історій я згадую завжди, коли хочу пожалітися на життя. Військовий під час мінометного обстрілу залишився на позицій сам, хтось загинув, комусь вдалося евакуюватися. Осколок влучив йому в шию і зачепив артерію, до найближчих медиків далеко, загинути в такій ситуації максимально легко. Але він не розгубився, у перші ж секунди пальцями затиснув артерію, пробіг 150 метрів, далі пройшов до військових поблизу, які його підібрали й передали нам в руки. Ми вже летіли назустріч, щойно дізнавшись про нього. Ми виконали весь обсяг допомоги, передали його до стабілізаційного пункту. Потім я цікавилася його долею: він вижив, з ним все добре. Але для мене ця історія про потужне бажання жити, коли, здається, що навколо все проти тебе і ти навряд чи зможеш вибратися звідси і вижити, а ти все одно виживаєш.

Друга історія з сумним фіналом, її я називаю словами Тараса Матвіїва «Ти гідний ранкового сонця». Ми сиділи на опорному пункті, чекали, коли до нас передадуть пораненого. І біля нас палив один хлопець у вишиванці, гучно щось розповідав і сміявся. Про нього говорили: «Він тільки-но приїхав, у нього вчора було весілля». І дружина з ним була поруч. Вона — волонтерка, яка прийняла рішення піти за ним. Цей момент мене тоді вразив, тому що вона цивільна людина, а Авдіївка щодня перебувала під потужними обстрілами, проривами, наступами…І от наступного дня я прокидаюся і чую, як моє командування матюкається, шморгає носом і повторює: «Як?» І я дізнаюся, що той хлопець, який ще вчора гучно щось розповідав і сміявся, був убитий росіянами. Коли забирали його тіло й закривали в мішок, він так і був у тій вишиванці. А в його особистих речах знайшли дитячий малюнок зі словами: «Повертайся живим. Все буде добре». Його дружина потім писала мені, намагалася знайти відповідь, як це могло статися, адже вона бачила його за кілька годин до цього, і все було добре. Він просто перебігав з однієї точки в іншу. Я намагалася підтримувати її, тому що я пройшла крізь це і розуміла її біль. Ця історія дуже сильно відобразилася на мені. Це тіло у вишиванці стало для мене символом того, за що ми б’ємося, — нашої ідентичності. І ми готові за неї вбивати, тому що так треба. Ця вишиванка, окроплена кров’ю, стала для мене символом України.

Про сили й мотивацію

Я щоразу говорю собі: «Все, я більше не можу, я втомилася» — і щоразу знаходжу в собі нові сили. По-перше, це прагнення показати всьому світу, що я сильна. Я не хочу, щоб мене жаліли та співчували мені, бо я здатна все це витримати. До того ж я маю мотивацію. За себе я не хвилююся — помираєш один раз. Але в мене є кохана людина, близькі, друзі. І задля них варто боротися. Задля того, щоб у них все було добре, щоб вони залишилися цілими, щоб війна закінчилася і всі повернулися по домівках. Тому я знайду в собі необхідні сили, бо хто, якщо не я? Знаю, що є купа людей, які можуть робити те, що зараз роблю я. Але для себе я одна. І я хочу бути тією, хто зробить все, що треба. Я хочу любити, хочу, щоб мене любили. Я не хочу збирати речі коханої людини, аби вона їхала на бойове завдання. Я хочу, щоб коханий був поруч. А значить, треба за це боротися.

Про життя в тилу

Є такий жарт: не може статися ПТСР в того, в кого він уже є. Це про мене. У мене був посттравматичний синдром, тривалий час я проходила терапію з психіатром і психотерапевтом, мені було важко знайти себе в цивільному світі. Я вважала, що мені краще повертатися на фронт, бо тут ніхто нічого не розуміє, всім все по барабану. Але в ході терапії я зрозуміла, що цивільні не забувають про війну, вони просто до неї адаптуються. І це нормально. Ми на фронті так само адаптуємося: до режиму, до їжі та навіть до смерті. Буває, іноді проскочить образа і думка: «Ану всі зібралися і на фронт». Але по-перше, війна дійде до кожного, тому що ресурси вичерпні. Війна — це марафон. А по-друге, держава має функціонувати. Бо хто закриває нам збори, хто скидає нам кошти на машини, дрони, хто купує нам медикаменти, завдяки кому в нас є форма? Наприклад, я з добровольчого батальйону, держава мене не забезпечує і не видає допомогу від інших країн. Єдині, від кого я можу отримати якусь підтримку, фінансування і забезпечення, — це люди, які працюють в барах, відкривають кав’ярні, платять за каву в цих кав’ярнях, які ходять в офіси та виконують свою звичну роботу. У них немає такого сильного ризику, як у військових, але саме завдяки їм я сита, взута і можу виконувати свої завдання. І коли я втомлюся, то мені на зміну прийдуть інші, знаю, що наразі черга у півтори тисячі стоїть. Поки що ми виграємо час для тих, хто ще вчиться. І коли кажуть, що добровольців немає, я бачу, що добровольці підростають, добровольці зараз навчаються. Я дуже проти того, аби військові самі копали прірву між собою і цивільними. Тому що ми потребуємо підтримки одне одного.

Про плани після перемоги

В мене єдина мрія: хочу жити в будиночку біля моря, бо я обожнюю море! І щоб там була маленька сироварня. Щоб було вино. Поруч коханий. Щоб до нас приїздили друзі. Щоб сім’я була в безпеці. Більше нічого не хочу. Просто спокою.

Приходько Ірина (позивний «Мавка»)

Про життя до 24 лютого 2022 року

Сьогодні я представляюся як молодший лейтенант запасу медичної служби, але до 2015-го навіть уявлення не мала, що таке медицина на полі бою. З 2008 року я працюю в Центральній міській лікарні Рівного лікарем-неврологом. З початку війни в Україні я цікавилася тактичною медициною теоретично, а з 2017-го почала їздити на ротації в зону АТО, пройшла тижневий вишкіл «Госпітальєрів», і понеслося. На ротації їздила під час своїх щорічних відпусток, інколи йшла у відпустку за власний кошт. До повномасштабного вторгнення у батальйоні почали готуватися десь за півтора року під чітким керівництвом комбата Яни Зінкевич. Але мабуть, ніхто не був готовий до таких масштабів військових дій, тим паче до наступу на Київ з півночі (хоча цей напрямок теж враховувався). І вже точно не можна було уявити всю ницість, на яку здатні росіяни, і цинічність, з якою вони скоюють ракетні обстріли цивільних об’єктів. 24 лютого я зустріла на роботі — на нічному чергуванні. Ще ввечері ми обговорювали з медсестрами можливість наступу, а близько 6:00 були шоковані новинами.

Про нинішні обов’язки

Оскільки я живу за 150 км від кордону з Білоруссю, деякий час довелося витримати, аби зрозуміти, чи розгорнуться воєнні дії в нашій області, тим паче що 25 лютого був ракетний удар по Рівному. Коли стало зрозуміло, що наша ділянка більш-менш стабільна, у березні я виїхала на ротацію і півтора місяця провела на межі Донецької та Запорізької областей. Багато часу і сил витрачалося на логістику волонтерської допомоги. Друзі в Україні і з-за кордону допомагали з медичними розхідниками, тепловізорами. Потім упродовж року мала ще декілька ротацій. Як лікар в основному була на другій лінії евакуації, це називається медевак. Кейсевак — це спеціальні екіпажі на високопрохідних автомобілях, які вивозять поранених безпосередньо з нуля. Першу допомогу надають вони, а наше завдання довезти поранених до стабпункту чи госпіталя. Навіть якщо я вдома, не на ротації, завжди готова прийняти дзвінки чи повідомлення від хлопців щодо лікування. Якщо сама не справляюся з рекомендаціями, то залучаю до консультацій колег інших спеціальностей.

Про найскладніші моменти на фронті

Є багато речей, які людина в звичайному житті не може сприймати нормально: холод і екстремальні умови, біль, вигляд поранень, страх, психологічні проблеми в спілкуванні. Але це все не є настільки критичним для медика із стажем. Однак минулого року я добре усвідомила, що маю фобію: відсутність зв`язку і чіткого розуміння ситуації довкола. Не важливо, чи я перебуваю в бойовій обстановці (тоді це дуже ускладнює виконання завдань), чи це посестри/ побратими там, а я вдома, і з ними немає зв`язку… Через це посивіла за минулий рік. У кожного є якісь свої слабкі місця. Якщо дивитися глобальніше, то дуже важко сприймати наші втрати. Дуже великі втрати. Величезна ціна нашої свободи. І екологічне лихо, яке принесла війна в Україну. Ми це будемо відчувати ще десятиліттями.

Про історії, які вразили найбільше

Людські долі — це те, що супроводжує лікаря все життя. Їх дуже багато, і кожна особлива. Мене завжди вражають побратими й посестри, у яких є діти і які їдуть на ротацію, а то й ідуть на контракт. Один побратим у нас має п`ятеро дітей! Я перед такими людьми благоговію. Ця людина жертвує не лише своїм життям, а й повноцінним життям своїх дітей. А ще особливу пошану маю до добровольців УДА. Останній рік мої ротації були переважно в підпорядкуванні 3-го Окремого батальйону УДА «Волинь». Я знаю старих «волиняк» ще з того часу, коли вони не були батальйоном, — з 2020 року. Більшість із них воює з самого початку, з 2014-го. Уявіть: людина всі ці роки прожила на війні. І коли я кажу «старих», то маю на увазі не вік. Є старші вояки, звичайно. З одним таким я йшла поруч на Марші в Києві в 2020 році, йому було 73. Але є хлопці, що годяться мені в сини. Так, з одним побратимом я познайомилася, коли йому був 21 рік, і він вже керував своїм окремим підрозділом. Виявилося, що на війну він пішов у 19.

Також я маю посестру, з якою ми познайомилися на вишколі «Госпітальєрів», вона прийшла туди після закінчення першого контракту в ЗСУ. Потім працювала на ротаціях з «Госпітальєрами», а згодом уклала другий контракт в ЗСУ, освоїла спеціальності бойового медика, сапера, а вже через місяць після повномасштабного вторгнення уклала третій контракт в ЗСУ. Вона керує підрозділом розвідки, тому імені не вказую. Сама з Маріуполя: втратила там все: житло, собаку, могили батьків, зв`язок з братом. У неї залишилася лише служба в ЗСУ. Я хочу, щоб українці розуміли, які люди захищають наш спокій і свободу.

Ще мене як лікаря вражає запущеність хвороб під час війни. Вражає ситуація, коли засоби захисту тримають людину від смерті на відстані одного сантиметра. Так було з нашим побратимом. Куля влучила в його шолом за сантиметр від скроні. Засоби захисту — це важливо! І навпаки: нехтування захистом, необачна і легковажна поведінка вже багатьом коштували життя. На жаль.

Про життя в тилу

Балансування між війною і мирним життям вже давно стало для мене звичним. Про недостатню свідомість цивільного населення у військових питаннях можна говорити багато. Це, з одного боку, нормально. Цивільна людина не може розуміти, що відбувається на фронті. Вона створює своє особисте, досить хибне уявлення. Хоча це мене навіть трохи дратувало деякий час після 24 лютого. Але як людина, яка трохи знається в психології, розумію, що всі ми різні, з різним рівнем свідомості, захисними реакціями, рівнем ментального розвитку. Зараз населення переважно розуміє, хто є ворог і що потрібно робити нам. Моє коло друзів поповнилося великою кількістю волонтерів, значна частина російськомовних киян перейшла на українську. Це дуже цінно! Оскільки я проживаю в Рівному, але достатньо часто відвідую столицю, щоб потанцювати танго, Київ мені необхідний як повітря саме мирний! Це моє психологічне перезавантаження і перемикання на «цивільний режим» вже декілька років. Але зараз без тактичної аптечки я по Києву пересуватись вже не ризикую. І було б добре, якби кожен цивільний подбав про свою індивідуальну аптечку чи хоча б про якісний турнікет. Навіть якщо людина не володіє навичками домедичної допомоги, у випадку поранення під час бомбардування поруч може опинитися хтось, хто зможе надати вам допомогу засобами з індивідуальної аптечки. Ця війна має навчити кожного, що наше життя — це перш за все наша відповідальність.

Про плани після перемоги

Я маю декілька мрій і роблю все можливе, щоб вони здійснилися. Знаю, що після перемоги всі збираються в Крим, а я мрію поїхати на Кінбурн, як тільки його очистять від залишків москальні. Кінбурнська коса — це мій персональний рай на землі.